Лекція 3

ЕТНОГРАФІЯ ДАВНЬОРУСЬКИХ ПЛЕМЕН

Етнонімія ранньосередньовічної України

Друга половина І тис. н. е. є вузловим періодом у етногенетичних процесах Східної Європи, зокрема України. Адже саме тоді визначився пріоритет слов'янського субстрату в етнокультурних процесах, відбувається етногенез слов'ян — власне, етнічної основи українців.

Кардинальність таких процесів зумовлювалась як внутрішньою логікою розвитку механізму етнічності, так й історичними чинниками. Щодо останніх, то вони спричинили інтенсивне переселення людності України, часткове змішування культур, або їх трансформацію. Самі ж міграційні процеси викликалися суттєвими змінами соціально-політичної ситуації у Східній Європі, що склалася після закінчення готсько-слов'янської війни. Перемога воєнно-політичних союзів, утворених на слов'янській основі, дозволила цим союзам посісти в Південно-Східній Європі те провідне місце, яке до того займали готи.

Цьому допомагала і певна інфільтрація низки етнічних угруповань, що мігрували за межі України: готи, гуни, сармати, алани — і мали значний вплив на українську етніку. З їхнім зникненням з етнічної карти України змінюється її етнічна ситуація. Слов'яни, котрі раніше були лише однією із складових етнічності, тепер посідають у ній провідне становище. Пріоритет слов'ян у етнокультурних процесах, як і в політичному житті, створює умови для консолідації слов'янства, а разом з тим і формування племінних союзів.

Інтеграційному процесу в Україні, і насамперед серед слов'ян, сприяла й внутрішня культурна консолідація, посилена, в свою чергу, змішуванням культур. На цей момент існувало чотири основні групи культур, як і чотири групи слов'ян. Внаслідок певної інфільтрації низки іншоетнічних племен слов'янське населення почало освоювати землі, що були зайняті іншими народами.

Так, носії пеньківської культури, традиційно розселені на Середній Наддніпрянщині, рушили на північ і північний схід, освоюючи Лівобережжя Дніпра та його верхів'я. Водночас розширюється ареал пеньківської культури в його південних та південно-західних кордонах. Разом із носіями празької культури вони освоювали територію між Дніпром і Дністром, Дністром і Прутом, Прутом і Серетом, у долах Тиси, Дунаю та Верхньої Вісли. Це був перший етап інтенсивного слов'янського розселення, що спрямувалося у V—VII ст. на південь і захід. Другий етап розпочався пізніше, у VII—VIII ст., і пов'язувався в основному з носіями колочинської культури, які рушили в основному на схід.

Отже, від другої половини І тис. сформувався відносно усталений етнічний і етнографічний склад населення України, що започаткував наступне велике відпарощування від етногенетичного східнослов'янського стовбура гілки східних слов'ян, на якій проростало українство. Проте цей процес остаточно завершився пізніше, з складанням власне українських цінностей: системи світоглядних уявлень, етнічної самосвідомості тощо. А поки що у VII—VIII ст. східні слов'яни, розселені на території України, консолідувалися в етнос.

Процес їхньої етнічної консолідації, як і всі попередні процеси, відбувався на розмаїтому етнографічному грунті шляхом утворення окремих слов'янських племен, їх об'єднання в союзи, етнічні спільності, а відтак і у державу. Початковими формами таких об'єднань стали великі угруповання склавинів і антів, що спричинилися до розвитку празької і пеньківської культур. У свою чергу, останні, до котрих додалися колочинська та деякі інші групи культур (наприклад, Луки-Райківецької), лягли в основу формування перших слов'янських племен.

Їхнім етнічним і консолідаційним підґрунтям були анти і склавини. Перші розміщувалися в Середньому Подніпров'ї, другі — між Дніпром, Дністром і Верхньою Віслою. Був ще один слов'янський союз, пов'язаний з колочинською культурою, що розташовувався на території Верхньої Наддніпрянщини, ім'я якого наука поки що не встановила. Але є припущення, що цей союз об'єднувався з антами.

Безпосередніми предками українців, як вважав ще Михайло Грушевський, були анти — наддніпрянський союз східних слов'ян. Це ствердили пізніші наукові дані. Однак новіші дослідження дозволяють розширити ареал та етнічну основу ядра слов'ян-українців, включити до них і племінні об'єднання склавинів. Серед них на перше місце слід поставити одне з племен союзу склавинів — волинян, більш відомих з давньоруських літописів як дуліби, а пізніше як бужани. Адже не випадково про них як про плем'я, що консолідувало інші східнослов'янські племена, писав у X ст. арабський автор аль Масуді у книзі «Золоті луки»: серед численних східнослов'янських племен було одне корінне плем'я «валіняна» (волиняни), яке очолював князь Маджак. Йому підкорялися інші слов'янські вожді.

Ствердженню тези про міжплемінне ядро, що включало і антські, і склавинські субстрати,— ядро, що стало осередком Руси-України, слугують і подальші історичні, зокрема демографічні, події, що розгорталися в Україні. Це, насамперед, переміщення окремих племен антського і склавинського союзів. Вже починаючи з VI ст. частина антського населення, що становило ядро Середньої Наддніпрянщини, перейшла на Балкани, а частина пересунулася у Верхню Наддеснянщину та басейн р. Сейм, утворивши етнічну підоснову племені сіверян. Водночас склавинські племена частково рушили в центральні райони України, а частково переселилися у західні та південно-західні землі: на Подунав'я та у межиріччя Ельби і Заале. На думку українського археолога Володимира Барана, цим, очевидно, пояснюється наявність спільних племінних назв обабіч Карпат, зокрема у дулібів та хорват. Адже існували дуліби дністро-волинські, дуліби чеські і дуліби паннонські, як і хорвати північно-карпатські, хорвати білі і хорвати червоні.

Важливою передумовою формування етногенетичного ядра русів-українців має бути, як це трактує теорія етносу, певна спільність споріднених і близьких за культурою та мовою етнічних утворень, репрезентованих археологічними культурами, племенами, племінними об'єднаннями. Така спільність, по суті, склалася ще у V—VI ст.: і як етнокультурна, і як політична, і як мовна. Про перші дві ми вже згадували. Щодо мовної, то вона лінгвістами також визнається як спільність, що була «замішана на єдиних мовних переживаннях».

До речі, праслов'янська лінгво-етнічна спільність сформувалася задовго до того, як про неї «заговорили» різні автори VI ст.: Йордан, Прокопій із Кесарії, Маврікій Стратег, Феофілакт Симокат та ін.

Опосередковано стверджує існування протосхіднослов'янської спільності етнонімія — наука про назви і самоназви народів та племен. Одна з таких назв — венеди (венети) — згадується ще в історичних документах III—VI ст. як уособлення певної слов'янської спільності в Східній Європі. Зокрема, Йордан так про це писав: «...На безкраїх просторах розташувалося багатолюдне плем'я венетів. Хоча їх найменування тепер і змінюється у відповідності до різних родів та місцевостей, все ж переважно вони називаються склавенами і антами». Називаючи три імені слов'ян, Йордан розрізняв поміж них родове ім'я — венети — і похідні від нього, історично пізнішого походження — анти і склавени. Зазначимо, що назву венедів ніхто до Йордана не згадував, а пізніші автори пов'язували цей етнонім із назвою слов'янського племені, що мешкало в північних районах Східної Європи — в'ятичами. До речі, лінгвісти, реконструюючи слово «венеди», знаходять у ньому первісний корінь вет, який у східних слов'ян міг дати тільки вят, що і є основою зближення пізньоантичного і середньовічного етноніма венети із східно-слов'янським етнонімом в'ятичі. Тобто, слід розуміти, що назва «венеди» найімовірніше була не самоназвою слов'ян, а їхньою назвою у античних держав, як пізніше у германців, сусідів північної гілки східних слов'ян. За законами етнонімії назви сусідніх народів рідко коли відтворювали їхні етнічні особливості; вони давались як протиставлення власного народу всім іншим. Історія рясніє такими прикладами.
СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКІ СОЮЗИ ПЛЕМЕН VI-VIII ст.

Показовою в цьому відношенні є «Історія» Геродота: він зараховує до скіфів і до «Великої Скуфі» всі племена, що розташовувалися на північ Греції, як племена чужорідні, варварські. А втім, до неіснуючої «Скуфі» були віднесені надзвичайно різноманітні і за етнічністю, і за історією народи і племена, котрі зовсім не становили спільності. Для Геродота це не мало особливого значення, оскільки його цікавили племена не як такі, не як певні етнічні утворення, а як варварські (і, отже, ворожі) племена, що безпосередньо сусідили з Імперією. Твори Геродота внесли багато плутанини в етногенетичні розробки пізніших вчених. Адже вони шукали предків слов'ян і у неврах, і у будинах, і у меланхленах, і у скіфах-орачах, згадуваних Геродотом, хоча, як показали новіші і грунтовніші дослідження, ніякого генетичного зв'язку з ними не було. Проте усталилася практика називати сусідні народи і племена «варварським», або узагальнюючим ім'ям, що не має нічого спільного із самоназвами. Так, Руссю стали називати всіх східних слов'ян, які мешкали на території України, хоча самі вони так себе тоді ще не звали. Україну називали Сарматією, Рутенією (власне, Руссю), вважаючи саме ці племена ворожими для себе.

Хоча існування назви венедів як певної слов'янської спільності наука остаточно не довела, є чимало свідчень на користь такої гіпотези, зокрема схожість культурної основи у східно-слов'янських племен та історичні факти воєнного і політичного їх об'єднання. Нарешті, певним ствердженням гіпотези можуть бути і пізніші назви багатьох слов'янських племен, розселених по всьому слов'янському світу, котрих зарубіжні автори називали «венетськими»: літописні ляхи, маравани (вініди), ободрити, ладозькі слов'яни (в'ятичі) тощо.

На відміну від венедів, реальність існування і назви пізніших великих слов'янських союзів — склавинів і антів — не викликає сумнівів. Склавини, що дали празьку культуру, відомі вже з VI—VII ст., а згодом поширили свою самоназву на весь слов'янський світ. Із цим корінням пов'язані назви багатьох слов'янських племен — словенів, словенців, словаків, котрі називали себе так здавна, що дає підставу вважати назви склавинів, а пізніше слов'ян самоназвами. На жаль, етимологію цих слів не з'ясовано. Достовірно відомо лише, що слов'яни через одне із своїх племен — волинян — стали етнічною основою формування Руської землі з центром у Києві, так само як через інше плем'я — словенців — основою моравської державності.

Другий великий слов'янський союз — анти — замішаний на пеньківській культурі, також відомий з VI ст., займав великі простори від Дніпра до Дунаю. Дніпровська частина антів, пов'язана з пам'ятками Надпорожжя, Надтясминщини і Південного Побужжя, стала однією з етногенетичних основ слов'ян-українців. Щоправда, це не відбилося в назві етногенетичного ядра, як, до речі, і в назвах слов'янських племен. Це пояснюється тим, що анти з етнічного й етнографічного погляду не були однорідними. Слов'яни в своїй основі, вони увібрали різноетнічні субстрати. На думку дослідників, антська культура створилася в середовищі слов'ян, що опинились у складі Готської монархії. Стверджують цей факт і антропологічні дані, зокрема антропологічний склад населення Середньої Наддніпрянщини, в якому примітні значні готські субстрати. Очевидно, що готи пізніше були асимільовані антами.

У антропологічному складі антського населення, як і в культурі, помітні також і тюркські елементи, внаслідок тривалих взаємозв'язків з аварами та гунами. Принаймні достовірно відомі зв'язки антів з гунами, які ще у IV ст. оформилися в союзні відносини. За свідченням Йордана, під час нападу готів на антів на допомогу останнім негайно вирушили гуни Баламбера. Тому можна твердити, що анти являли собою союз племен, відмінних за етнічним складом, у тому числі союз з тюркськими племенами.

Не випадково назва слов'янського в основі союзу племен — анти, — як вважають дослідники, тюркського походження. Воно не має етнічного змісту, а позначає групу племен, зв'язаних союзними взаєминами. Адже слово «ант» трактується як «клятва», «присяга» і близькі до цих понять терміни: «друг», «товариш», «приятель», «побратим», «супутник» та ін. Тобто усі ці слова окреслюють більш широке поняття, поняття союзу або певного союзного утворення.

Опосередкованим ствердженням такого тлумачення можуть бути аналогічні утворення, що виникали серед інших народів і племен у різні часи і за різних історичних обставин. Аналогічне поняття «ант» трапляється, наприклад, в історії Греції — це поняття «федерація», що розумілося як «угода», «союз»; в історії Скандинавії також був аналогічний термін: «файерінг», що пізніше стає відповідником давньоруського поняття «варяг»; в історії Русі — поняття «ротник», що означало «давати клятву», та поняття «толковин» — «помічник».

При певній невідповідності між етнічним утворенням і етнонімом (а вона часто простежується і щодо окремих слов'янських племен, і щодо слов'янських державних об'єднань, скажімо, Русі) слов'янська основа антів, як і склавинів, не викликає сумніву, бо стверджується й етнічною культурою, й антропологічним складом, і мовою. Про це, до речі, постійно нагадують і давньоруські літописці, чітко відмежовуючи слов'янський етнічний грунт від «чудського» (фіно-угорського), балтського та інших. Разом з тим вони підкреслюють розмаїтість етнографічного складу східних слов'ян, що особливо рельєфно простежувалась у VII—VIII ст. на рівні окремих племен. Автор Начального літопису, наприклад, вирізняє такі слов'янські племена: поляни, деревляни, сіверяни, бужани (волиняни, або велиняни), кривичі, радимичі, уличі, тиверці, словени, в'ятичі.

«Тако же и ти словене, пришедше и седоша по Днепру, и нарекошася Поляне. А друзии Древляне зане седоша в лесах, а друзии седоша межю Припетью и Двиною и нарекошася Дрегвичи, инии седоша по Двине и нарекошася Полочане речки ради яже втечеть в Двину, именем Полота, от сея прозвашася Полочане. Словене же сидоша около Илмеря прозвашася своим имянем и сделаша град, и нарекоша и Новгород, а друзии седоша по Десне и по Суле и нарекошася Север, а тако разидеся Словеньский язык...»

З п'ятнадцяти названих літописцем слов'янських племен сім розташовувалися на території України. Це — волиняни (дуліби, бужани) — «зане седоша по Бугу», що мешкали на території Західної Волині та Верхньої Наддністрянщини; деревляни — «зане седоше в лесах», що розміщувалися на території Східної Волині; поляни — «мужи мудри и смыслени» — на Київщині; уличі та тиверці — «приседаху к Дунаєви» — на Наддністрянщині, а перед тим на Нижній Наддніпрянщині; сіверяни — на лівих притоках Дніпра та у верхів'ї Сіверського Дінця; радимичі — «бяста бо два брата в Лясех — Радимъ, а другий Вятко, — и пришедши седоста Радимъ над Сожью и прозвашася Радимичи» — в басейні Дніпра і Сожу.

Кожне з літописних східнослов'янських племен, що визначилися у VII—VIII ст. як етнотериторіальні і навіть політичні утворення, формувалися на засаді археологічних культур, поширених на території України. Етнокультурною підосновою, скажімо, волинян була празька культура та пізніші культурні пам'ятки Луки-Райківецької, підосновою деревлян — культура курганних поховань та Луки-Райківецької, остання правила за підоснову також уличам та тиверцям; для сіверян — роменська культура, для радимичів — культура курганних поховань. Найбільш складною була культурна підоснова полян Середньої Наддніпрянщини. У VI—VII ст. вона включала компоненти трьох культур: празької, пеньківської та колочинської, а пізніше, у VIII—X ст., — Луки-Райківецької та волинцівської.

По суті, на невеликій території Наддніпрянщини змикалися всі розмаїті культури східних слов'ян. І, отже, не випадково, що саме Київщина стала не тільки осередком формування міжплемінних утворень, а й етногенетичним центром слов'ян-українців та їхньої першої держави — Київської Русі. І це логічно, коли виходити з теорії етносу, яка вбачає витоки етногенезу саме на стикуванні різних культур та племінних утворень.

Теорія етносу обстоює і ще одну важливу умову етногенезу, творення етнічної спільності, — наявність розвинутої в ній етнокультурної структури. Така структура формувалася поступово: спочатку на рівні археологічних культур, пізніше на базі етно-племінних об'єднань, згодом на грунті земляцьких та регіональних утворень тощо. Щодо раннього середньовіччя, то структуроутворювальною одиницею східнослов'янської етнічної спільності були племена, а по суті, етнічні утворення, тобто субетноси слов'янсько-українського етносу.

Етнічна сутність літописних племен значною мірою виявляється в їхній етноніміці — самоназвах і назвах. Тому здається доцільним зупинитися на цьому аспекті.

Одним з найбільш ранніх слов'янських племен були дуліби («Дуліби живяху ... где нині велыняни»), відомі пізніше як волиняни, а за часів земельних утворень як бужани («Живяху по Богу»). Вони вже з VI ст. являли собою «конфедерацію» й навіть образ раннього державного об'єднання, включаючи споріднені слов'янські етнічні групи. Однак таке об'єднання ще не підкріплювалося досить стабільним господарством, а будувалося на традиційних родо-племінних взаєминах. Саме через те воно легко розпалося під тиском аварів-обрів: «...си же обри воеваху на словенах и примучише дулебы, сущая словены и насилье творяху женам дулебским». Наслідком великого переселення народів стало утворення двох груп дулібів-волинян, східних і західних: тих, хто залишився на Волині, і тих, хто відійшов від колись єдиного союзу, мігрувавши в Чехію та Панонію.

Етнонім волиняни є самоназвою племені, племінним ім'ям, що формувалося ще у дочерняхівський період носіями зарубинецької культури і означало найменування історичної території їхнього розселення — «країна волинок». Пізніше ця самоназва була запозичена германцями під час готських воєн II—IV ст. н. е. («велинь» — це те саме, що германське слово «дулеба») і стала у готів назвою населення Бузько-Прип'ятського межиріччя — дуліби.

З іншого боку, тобто з боку Києва, який ставав центром державного об'єднання слов'ян, бузьке населення сприймалося як його складова, тобто як частина державного утворення, територіальне прив'язана до Бугу. Отже, населення Побужжя і дістало назву в його сусідів, насамперед киян, — бужани. З посиленням адміністративно-територіальних зв'язків і з формуванням земель як окремих утворень у складі Київської Русі назва «бужани» стала недостатньою для окреслення і території, і етнографічних особливостей колишнього племінного об'єднання, що спричинило відродження традиційної назви — волиняни. Така історична діалектика етнічної історії краю та його населення закарбована в етнонімах та етнотопонімах.

Літописні поляни відомі під цією назвою з VIII ст. і пов'язані з Полем у загальному значенні цього слова, тобто із Степом, звідки на Середню Наддніпрянщину вдерлося одне з антських племен. У первісному вигляді етноплемінний етнонім цього слов'янського населення мав назву «пол» або «поля», від якого утворювалися пізніше і всі похідні: полем, полями, в Полех. Польська земля («...и начаста владети Польскою землею») згадується під 862 роком як територіально-політичне утворення.

Коли саме склалося племінне найменування «поля», не встановлено, проте відомо, що само плем'я формувалося у найдавніші часи в епіцентрі поширення зарубинецької, а пізніше черняхівської, Луки-Райківецької, роменсько-боршевської культур. Принаймні за антропологічними характеристиками поляни належать до такого типу, в якому переважає черняхівський елемент і спостерігається спадковість давнього населення доскіфського часу. З огляду на це поляни не схожі на жодну з груп своїх найближчих південних сусідів.

Антропологічне й етнокультурне обличчя полян остаточно сформувалося в IX—XI ст., в період утворення Київської Русі, на базі давніх археологічних культур та під впливом культури Луки-Райківецької із включенням слов'янизованої скандинавської культури. Отже, і в етнокультурному відношенні поляни стали оригінальним утворенням, територіальне поширеним у Наддніпрянському трикутнику: Київ — Чернігів — Переяславль, тобто на Русі — в давньому, вузькому значенні цього поняття.

Із зростанням ролі Києва як політичного центру родова самоназва полян поступається місцем назві народу — спочатку через термін русь («Поляни яже нине зовомая Русь»), а пізніше, з поширенням цієї назви на інші племінні об'єднання, — через термін кияни. Вперше назва «кияни» трапляється в літопису під 1036 роком: «И постави Ярослав Варяги посредь, а на правей стороне Кыяне, а на левом криле Новгородци». Назва «кияни», що спочатку застосовувалася для означення населення Київської (власне, Польської) землі, з часом втратила свій первісний зміст, звузившись до означення мешканців міста Києва. Проте етнічна пам'ять довго зберігала родовий етнонім, поширюючи його і на мешканців Києва: «суть Поляне в Киеве и до сего дне».

Етнонім деревляни належить до пізніших типів, коли народонайменування стали визначатися за територіальною ознакою. Це пов'язано з періодом остаточного розкладу родоплемінних зв'язків і створенням окремих князівств, що виділялися з племінних об'єднань. Власне, деревляни і Деревська земля почали відокремлюватися з колись великого ранньослов'янського Волинського об'єднання. Тоді населення цієї частини було відоме під назвою «дерева», а край, у якому вони жили — Дерева, пізніше Деревська земля: «Послуша ихъ Игорь, иде в Дерева в дань», «Стславъ посади Ярополка в Києве, а Ольге в Деревах», «Поиде Ярополк на Олга брата своего на Деревську землю», «...и рече единъ Деревлянин азъ видех яко вчора спехнуша с мосту» (977 p.).

Щодо етимології назви «деревляни», то вона трактується і як власне племінне ім'я — Дерева, що колись існувало, і як топонім етнонімічного походження, що характеризує особливість краю — «краю лісів». Так пояснює і літописець: «Зане седеше в лесехъ». Принаймні на той час, коли вже досить відомою була Деревська земля, вона являла собою не племінне утворення, а територіально-політичне об'єднання, про що свідчить і літопис: «...а в Деревехъ свое княжение».

Однак, знаючи закономірність творення етнонімів і певну консервативність етнічної самосвідомості, можна твердити, що всі пізніші найменування виходять з первісного, найімовірніше етноплемінного терміна — Дерев, який зберігся в історичній пам'яті людей і від якого походить і назва землі — Деревської, і назва її мешканців — деревляни.

Етимологія південної частини східнослов'янських племен уличів і тиверців відбиває ще складнішу і дещо загадкову етнічну історію та історію розселення. Є чимало гіпотез щодо їхнього походження. Деякі з них трактують, скажімо, тиверців не слов'янським, а тюрксько-печенізьким плем'ям, котре розміщувалося на Наддністрянщині. За уличами визнавалася слов'янська основа, проте не чітко визначався район розселення: чи то на Нижній Наддніпрянщині, чи то на Нижній Наддністрянщині.

Археологічні дані пов'язують з цими племенами пам'ятки Луки-Райківецької культури в районі Наддністрянщини. Етнічна ж історія уличів і тиверців частково розкривається через їхні етноніми, що фіксувалися літописними джерелами в різні періоди.

Щодо етноніма «уличі», то він має кілька значень і часових трансформацій. Найбільш ранні з них — «оуличи», «улучі»: «А со Оуличи Тиверци имеюще рать», їхня етимологія пов'язувалася з термінами «лука» або «закрут», «затока», що нібито вказувало на територію розселення біля примор'я, або на заломі річок. Пізніше трансформація етноніма «уличі» в «угличі» прив'язує розселення цього племені до географічного поняття «угол (кут)». Під такою місцевістю розуміється Буджак (у перекладі з тюркського означає «кут») — кут, утворений узбережжям Чорного моря і Дунаєм.

Ще одне із трактувань етноніма «уличі» розкривається через зафіксовані літописами терміни «суличі», «посуличі», зазначаючи тим самим зв'язок цих племен із Наддніпрянщиною. Такий зв'язок стверджується літописними текстами: «И беша седяше Улиць по Днепру внизъ, и посем приидоша межи Буг и Днестр». Більше того, етнонім «уличі» включається разом із назвою «деревляни» в дніпровську етнополітичну орбіту. В літопису під 922 р. записано: «Игорь же седяще в Києве княже и воюя на Древляни и на Угличе».

Отже, простежуючи часову динаміку трансформації етноніма «уличі», можна окреслити шлях переселень племені уличів. Сформувавшись на Наддніпрянщині, вони мігрували на південь до Причорномор'я, потім до залому річок Бугу і Дністра, на територію Нижньої Наддністрянщини. Причиною таких переселень були, за свідченням літописних джерел, не зовнішні сили, не агресія з боку сусідніх племен Степу, а внутрішня потреба племені в просторі. Адже, як зазначається в пам'ятці IX ст. «Боварський Географ», народ цей мав на Дністрянсько-Дунайському межиріччі понад 300 міст. Уличі були чисельно великим угрупованням, а не малим племенем і тому потребували великого життєвого простору.

Етнонім «тиверці» виявляється так само складним, як неоднозначною була їхня етнічна історія. За останніми науковими даними, «тиверці — східнослов'янське плем'я на Дністрі», але до того вони, як і уличі, мігрували з Наддніпрянщини і Надбужжя. В «Повести временных лет» про це згадується кілька разів: «А Оуличи Тиверьци седяху бо по Днепру, шли до моря, суть гради их и до сего дне», а раніше: «А Оуличи Тиверьци седяху по Бугу, и по Днепру, шли до моря». Отже, спостерігаємо поступове оволодіння численними тиверськими племенами степової частини України, в тому числі узбережжя Дністра.

Міграційний шлях тиверців опосередковано віддзеркалюється в їхньому етнонімі, співзвучному низці топонімів, характерних для зони розселення тиверців: місту Тиврів на Поділлі, річці Дністр (антична назва Тирас) та іншим. Звичайно, це лише окремі етнонімічні гасла, що потребують подальшого осмислення, проте вони співвідносяться і з літописними свідченнями.

Згідно з останніми тиверці були причетними до південно-західних регіонів ареалу розселення східних слов'ян. І як велике племінне об'єднання, вони пов'язані із загальнослов'янською спільністю — «Великою Скуфью» знову-таки через Середню Наддніпрянщину і, зокрема, через Київ. Про це згадується в Іпатському і Лаврентіївському літописах під 907 p.: «Іде Олегь на грекы... множество Варягъ. и Словенъ... и Дулебы, и Тиверци. Аже суть толкованы, си вси звахутс Великая Скуфь». І останній літописний запис про тиверців, зроблений у 944 р., — «Игорь совокупи... Кривичи, и Тиверци, и Печенегы...» — є ще одним ствердженням їхньої причетності до південних областей, звідки рекрутувалися тиверські вої до руського війська.

О. Н. Трубачов, вивчаючи ці племена, зазначав, що вони «зникли дуже рано — по суті, до початку писемного періоду руської історії», отже, літописні свідчення про них — лише данина пам'яті.

А втім, втративши етнічну єдність та етнонімію, вони залишили на великому просторі Південно-Східної Європи топонімічні сліди свого колишнього перебування, а також великий шар регіональної слов'янської культури, риси якої простежуються у населення Наддністрянщини, Карпат, Закарпаття та Балкан. Очевидно, освоюючи нові території, а можливо, під тиском більш агресивних степових сусідів вони рухалися вгору по Дністру і Дунаю.

Не виключена можливість (принаймні існує така гіпотеза), що уличі, просуваючись у район Карпат, передали свою етнонімію через одну із своїх назв «улуці» гуцулам, верховинцям Підкарпатської Русі. Схожа етнокультурна основа цих субетносів стверджує висловлену гіпотезу.

Сіверяни — одна з частин антського племінного об'єднання східних слов'ян — представлені археологічними пам'ятками роменської культури. Давньоруські літописці розміщують це плем'я на лівих притоках Дніпра: «...а другие седоша по Десне и по Семи, по Суле и нарекошася северъ». Проте археологічні пам'ятки роменської культури поширювалися на більшій території: і у верхів'ях Сіверського Дінця, і на Пслі, і на Ворсклі.

Етнонім «сіверяни (сіверці, сівери)» пов'язаний з певним етапом їхньої етнічної історії та місцеположенням у загальній слов'янській спільності. Воно формувалося в міру відгалуження цього племені з великого антського племінного об'єднання, що сталося на зламі VII—VIII ст. Освоюючи північні території, вони закріпилися в верхів'ях Десни, на кордоні з північноіранським населенням, а також угорцями, які мешкали в лісостеповому межиріччі Дніпра та Дону. Отже, крайнє, північне положення сіверян (за давньоруською лексикою — «сіверяне») і стало основою їхнього найменування. Така думка стверджується багатьма дослідниками, зокрема А. П. Непокупним. Назва сіверян, пише він, відноситься до найдавніших найменувань слов'янських племен, повторюючись і на Балканах — в Мізії VII ст. (територія Болгарії), де також було зафіксовано етнонім «северас».

До речі, визначати назви племен за назвами частин світу — досить поширене явище в середньовіччі. Згадаємо хоча б білих (тобто західних) хорватів, Червону (тобто південну) Русь, Чорну (тобто північну) Русь. У даному випадку визначення племен або земель за частинами світу відбувалося через ототожнення їх із певним кольором, до чого давні слов'яни вдавалися досить часто.

Радимичі — давньослов'янське плем'я, що сформувалось у верхів'ях Дністра, а пізніше, у VIII ст., перемістилося в басейн Дніпра та Сожу. Його етнокультурною підосновою були археологічні пам'ятки курганних поховань. Літописні згадки про радимичів, що належать до 1169 p., їхній етнонім виводять від родового імені Радим (короткої форми слов'янського імені Радомир): «Бяста бо два брата в Лясех — Радимъ, а другий Вятко, — и пришедши седоста Радимъ на Сожью и прозвашася Радимичи».

Русь — історично унікальне слов'янське плем'я, навіть етнотериторіальна одиниця, що шляхом історичних трансформацій перетворилася на велику слов'яно-українську державу — Київську Русь. Відповідно до цього змінювався статус найменування — від етноніма до політоніма, від родового поняття, започаткованого епонімом — ім'ям предка, до назви народу і назви держави.

Це племінне утворення історія якось замовчує, можливо, тому, що воно є пізнішим явищем, до того ж територіально обмеженим. Остаточно поняття «Русь» усталилося лише у IX ст. і з ним ототожнювалася невелика територія Правобережжя Дніпра з центром у Києві і південним кордоном по річці Рось. Саме за цією землею закріпилось і поняття «Руська сторона», згадувана літописами, тобто правий берег Дніпра. Зокрема, Іпатський літопис під 1193 р. свідчить: «Половин... лежать, и вежа и стада по сей стороне Днепра, по Руськой». До речі, традиція називати правий берег Дніпра біля Києва Руським зберігалася майже до XVII ст.

Русь IX ст., на думку історика О. І. Попова, являла собою вже не етнічну групу, а соціальний елітарний прошарок, що складався з об'єднань слов'янських, чудських та варязьких елементів. Династія Рюриковичів, безперечно варязького походження, протягом кількох поколінь повністю ослов'янилася і, власне, не вплинула на слов'янську, а пізніше руську етніку. Роль норманів у цьому процесі була дуже скромною.

Починаючи з X ст. топонімічне і етнонімічне, вузьке значення поняття «Русь» поступається більш широкому його розумінню, як поняття, що означало народ («род руськый»), і як поняття, що означало країну — «Руську землю», так само, як і державу — Київську Русь. У латинських хроніках XI і XII ст. переважали назви східних слов'ян та їхньої країни як руські: руцці, рускі, руссі, рутені.

З поступовим переходом від етноніма до політоніма змінювалась і система етнонімічності. Вона, до речі, кидає світло на походження терміна «рус» і «рос». Первісна основа поняття «рус» була патронімічною, утвореною від епоніма «Руса» або «Роса». Епонімічними тоді були (майже до XII ст.) як люди Руса, так і родові імена «руських синів» — русичів, котрі в дусі середньовіччя сприймалися потомками легендарного Руса.

Епонім «Рус» відомий ще на початку X ст. Так, арабський мандрівник Ібн Фадлан стверджував, що русичі походять від Руса, сина Іафета і онука Ноя (щоправда, такого сина у Іафета не було). Візантійські хроністи, зокрема Сімеон Магістр, засвідчували, що «Русь, котра звалася ще «дромитами», одержала ім'я від «якогось шаленого Роса». Щодо самих русичів, то вони, судячи з літописів, звали себе так, бо вважалися синами предка Руса, а пізніше синами племені Русь. Свого ж прабатька Руса вони визнавали сином Даждьбога, або Сварога («сварожичи»), оскільки називали себе «Даждьбожії внуці».

Загальний вигляд поселень склавинів
V—VII ст. на Наддністрянщині

Поняття «русичи», що означало синів племені Русь або синів предка Руса, могли створити тільки родовий побут і родо-племінний устрій, у якому шанувалися предки та ієрархія старшинства і слава роду — «прадідна» за своїм змістом. «Дай нам бог за Руську землю головы своя сложити», — рефреном звучить у давньоруських літописах.

Найменування людей, причетних до Русі, з часом змінювалися. Майже до XII ст. племінні назви сприймалися ще як родові, уживані до всіх синів (або нащадків) родини, роду і племені — тому й називалися «русичами». Інша, більш прозора їх давня назва — «руськие синове», або «мужи земли Руськое». Мала поширення тоді й проста назва «рус»-«руси», що, до речі, трапляється навіть у маніфесті Богдана Хмельницького 1648 р.: «валечные Русы».

З XV ст. з'являється ще форма русак («русаки»), як і русянин («русяни»); з XVII ст. — рос («роси», «росіяни»), а з XVIII ст.— російці, російщики. Коли поняття «руси» поширилося на велику слов'янську територію, виникли і локальні варіанти, наприклад, у Карпатах — «русняки», у Західній Галичині та деяких районах Підкарпатської Руси-України — «русини». Ця назва, до речі, побутує й тепер, щоправда, паралельно із загальнопоширеною назвою — «українці».

Щодо раннього середньовіччя, то тоді паралельними формами етнонімів були «русичі» й «русини», котрі, як вважають лінгвісти, є «чисто українськими» назвами, на відміну від «росіян», або «російців» — утворень пізніших і характерних здебільшого для північних груп східнослов'янських племен. Про давнє вживання назв «русин» та «русини» свідчать і угоди 911 та 944 років з Візантією, де «русини» протиставляються «гречанику».

Крім усталених первісних назв «русини» й «русичі», мали поширення також і більш загальні назви — «роси» та «руси», що вживалися для означення етнічної приналежності і людей, і всього племені, і навіть держави. Причому назва «рос», очевидно, більш раннього походження, означала лише приналежність людей до племені, територіальне обмеженого правобережжям Дніпра поблизу Києва. Хоча слід наголосити, що «росами» візантійці нерідко називали всіх північних сусідів — східних слов'ян. Про це, зокрема, згадується в хроніці сирійського письменника другої половини VI ст. Захарія Ритори.

Назва «рус», на думку дослідників, «прийшла» з півночі, разом зі скандинавськими вікінгами (букв.: «гребцями»), котрі освоювали шлях «з варяг у греки», закріплюючись, зокрема, поблизу Києва серед полянського племені росів. Усталенню поняття «Русь» сприяло утвердження серед них династії Рюриковичів, які вважали свою династію Руссю, причетною до «роду Руського», як це зазначається в угодах з Візантією. Тож не випадково Русь сприймалася тоді, насамперед її північними сусідами, не як племінне утворення, а як велика країна. «Піти в Русь» означало вирушити не на Правобережжя Дніпра, не в «Руську сторону», а на південь, до слов'ян взагалі.

Між поняттями «Рось» і «Русь» пролягає ще й етнічний вододіл, пов'язаний з характером етнічності полянського племінного об'єднання на Дніпрі, первісною основою якого було переважно слов'янське населення. В процесі його розвитку, як і розвитку Давньоруської держави в цілому, до нього увійшли іншоетнічні елементи: балтські, фіно-угорські, іранські та інші, що зумовили надетнічне утворення, як і надетнічний політонім — Русь: ним позначали не стільки населення Давньоруської держави, скільки саму державу — Київську Русь.

Традиційно-побутова культура давньоруського населення

Процес формування ранньосередньовічних племен та племінних об'єднань як засади творення держави відбивався в особливостях розвитку традиційно-побутової культури її населення. За змістом вона є вузловою в етнічній історії східних слов'ян і визначальною у творенні української етнічності. Власне, вона вважається підгрунтям народної культури українців, становить її етнічний стрижень.

Особливо рельєфно кардинальність етносоціальних перетворень виявилась у розвитку поселень та житла. Система забудов характеризувала переломний етап суспільних процесів: перехід від родової до сусідської общини. Ключовим поняттям при цьому виступало поняття «мир» (або «верв») як показник поземельної територіальної общини. На відміну від попереднього періоду, коли верви розташовувалися на території розселення роду, а родина — на території племені, тепер на території племені вони могли розміщуватися змішано. Отже, цінність спорідненості трансформувалась у цінність сусідства, як і система родового землекористування — у систему «дворового» або індивідуального землекористування. Така система пізніше набула етнічних ознак соціального устрою українського суспільства, на відміну від систем усіх інших сусідніх народів.

Основними формами поселень тоді були село, двір та городище, розташовані «гніздами» або «околицями». Кожне гніздо складали 2—7 городищ або сіл на відстані до 5 км одне від одного. Села об'єднувались у «погост» — своєрідну адміністративно-територіальну общинну одиницю; двір та городища («замчища») були самостійними володіннями феодала або городян, укріпленими населеними пунктами. Поселення раннього середньовіччя пройшли три основних етапи розвитку відповідно до етапів формування етнічних утворень: у VI—VII ст. створювалися міжплемінні «гради» як прояв міжетнічної консолідації східних слов'ян; у VIII—IX ст. — ранньофеодальні міста, що ставали центрами племінних об'єднань, і в X—XIII ст. — «земельні» міста, княжі замки, порубіжні фортеці як ознаки дроблення Київської держави на «княжі столи» та «землі».

Найдавніший слов'яно-український орач

Щодо сільських поселень, то вони урізноманітнювалися не тільки відповідно до природних умов, а й до складності соціально-економічних та демографічних процесів. На противагу колишнім гніздовим забудовам, характерним для відносної осілості роду, почали здебільшого безсистемно будуватися слободи і хутори на вільних, тільки-но освоєних землях.

Поступово складалася єдина система забудови двору, віддзеркалюючи консолідаційні процеси в середовищі східних слов'ян, зокрема давньоруського населення. Основним типом ставав «відкритий двір», що пізніше одержав назву «український тип». Його суть полягала в тому, що всі господарські споруди, як правило, розташовувалися на подвір'ї окремо, незалежно одна від одної, створюючи найбільш раціональні умови для господарювання. Розмаїття ж господарських будівель свідчило про розвинуте сільськогосподарське виробництво у населення давньої Русі. Адже до комплексу господарських будівель входив хлів для корови, стайня для коней, саж для свиней, курник для домашньої птиці, іноді омшанник для бджіл, а крім того, низка споруд для зберігання снопів та зерна (клуня, стодола), сіна й соломи (оборіг), сільськогосподарського реманенту (сарай, повітка) тощо. Така система й набір господарських споруд без особливих змін проіснували в Україні майже до початку XX ст.

Серед давньоруського населення вже у VIII—X ст. сформувалося таке планування, котре пізніше також набуло українських етнічних ознак. Житло (у давньоруських текстах воно називалося «истобкою», «хлевиною» або «хороминами») розміщувалося на передньому плані, але відгороджене від дороги палісадником; нерідко віддалене і від деяких господарських споруд. Таким чином двір поділявся ніби на дві частини: основну — подвір'я і господарську — леваду.

Житлове приміщення здебільшого являло собою традиційну напівземлянку, що складалася з двох частин: хати і комори. Трикамерні житла тоді траплялися ще рідко і розвивалися переважно за рахунок господарських прибудов: сіней, кліті або підкліті, погреба. Міське житло вдосконалювалося як через збільшення кількості житлових приміщень — світлиці і кімнати, так і в напрямі розвитку двоповерхових споруд на підклітях.

Тип планування позначався на інтер'єрі помешкання; якщо воно складалося з двох частин, одне з них правило за світлицю, тобто «чисту» хату, відповідно і оздоблену. Воно білилося, підводилося фарбою або розписувалося, так само як розписувалась і піч. Проте внутрішнє оздоблення оселі залежало від типу опалення. За часів Київської Русі домашнє вогнище — піч — мало три способи виводу диму з хати: без димаря, за Допомогою «лежака» і за допомогою димаря. Відповідно до цього побутували три типи хат — курна, напівкурна та біла — кожна із своєрідним оздобленням. Біла хата тоді була ще рідкістю.

У інтер'єрі хати давньоруського періоду сталися революційні зміни, пов'язані з християнізацією населення. Християнство сприймалося ним повільно, а це створювало ситуацію двовірства — поєднання язичницьких уявлень з християнськими. Такий дуалізм уособлювався в приміщенні через піч — місцеперебування домашнього божка, домовика (хованця, годованця) та через покуть, освячену Богом. Піч у традиційному слов'яно-українському житлі виконувала не тільки притаманні їй функції — опалення і приготування їжі, але й сакральну, культову і оберегову. Через це вона була в особливій пошані й обставлялася системою ритуалів та обрядів. Розташування печі в хаті мало певне символічне значення. За давньою традицією, характерною ще для носіїв коломийської, пеньківської та празької культур, вона розміщувалася в середині хати, а пізніше — ліворуч від входу, але обов'язково щелепами до сонця. Зв'язок із сонцем, тобто з очищувальним вогнем, нерідко підкреслювався ще й підфарбуванням печі червоним кольором та оздобленням її орнаментом магічного змісту. Така піч із магічними знаками могла використовуватись і для лікувальних заходів, особливо від «наврочень»: знахарі «скидали вогонь» — і все «нечисте» разом із димом вилітало у димар.

Печі як головному сакральному елементу інтер'єру оселі відводилася в ритуальній системі родини головна роль. Але окрім неї таку роль виконували і двері, і вікна, і сволок, і димар, і поріг, магічні й оберегові дії яких підсилювалися їхнім оздобленням: підфарбовуванням, орнаментацією, прикрашанням рушниками. Останні, вишиті спеціальними символічними знаками, виконували суто оберегову функцію — захищали внутрішній простір від дії зовнішніх ворожих сил.

З утвердженням християнських цінностей поступово формувався інший сакральний центр хати — покуть, головним символом якого була ікона, а пізніше й стіл, що ототожнювався з престолом. Духовне переакцентування інтер'єру позначилося на змінах у його плануванні, регламентації поведінки домочадців та переоцінці значущості окремих елементів інтер'єру. Головну роль у ньому почав відігравати стіл, довкола якого відбувалися головні ритуальні дії та обряди; саме стіл визначав ієрархію сімейної структури, як і ступінь пошани окремих членів родини. Щодо печі, то вона залишалася культовим осередком, поступово вписуючись у нову релігійну систему.

Для часів раннього середньовіччя характерним було органічне поєднання двох світоглядних уявлень, що виявлялося, зокрема, у застосуванні при оздобленні хати символіки як язичництва, так і християнства. Скажімо, ікони, що самі по собі мали очищувальну дію, прикрашалися рушником з обереговою символікою, як і піч з магічною функцією символічного очищення вогнем, позначалися хрестиками.

Шкіряні постоли — взуття стародавніх слов'ян

Хоча християнство утверджувалося в народній свідомості та традиційному побуті відносно повільно, воно вже за часів Київської Русі реалізувало свою основну ідею — піднестися над другорядним та над суто земним. У побутовій сфері це особливо помітно: адже саме тоді виникають столи в нашому розумінні цього явища як певне підвищення (раніше люди їли на дощечках, сидячи на долівці); тоді ж з'явилася і постіль — одр, достатньо висока, так що на ній можна було сісти, тимчасом як первісна постіль була просто «підстилкою» на землі, або в «ямі-логові»; поступово і житло піднімалося із землянок, особливо характерних для археологічних культур, в напівземлянки, а відтак і в наземні споруди, навіть у будівлі двох рівнів з підкліттям чи сіньми.

Подібні тенденції виявлялися й в інших компонентах народної матеріальної культури, зокрема в одязі. Вбрання населення часів Київської Русі відбивало певний якісний стрибок від примітивного до ускладненого, із суто захисними функціями до творів мистецтва, від соціально індеферентного до ієрархічного знака соціальної приналежності. Нарешті, одяг саме періоду Київської Русі стає етнічною основою українського вбрання.

Досить невибагливий одяг був притаманним населенню ще за часів формування літописних племен, коли він складався з таких архаїчних компонентів, як свита, що, по суті, являла собою зшиту тканину; верета та плахта, котрі, власне, тотожні «хустці»; опанча — вид тканини; сукня та портки, гачі й ноговиці; із взуття — личниці — плетені із стебел рослин та кори дерев, шкіряні постоли. Прикрашали одяг скляні намиста, кульчики й перстні з металічного дроту, наручники-брансолети.

Більш докладні відомості про прикраси й одяг жінок тих давніх часів дають археологічні розкопки, описані, наприклад, Михайлом Грушевським: «...в сіверянських, київських та галицьких могилах дуже часто зустрічаються кістяні гребінці. З окрас — металічні, кам'яні чи шкляні намиста. На голові у жінок шапочки чи наголовники з вовняної тканини, розшиті срібними й шкляними окрасами, на вісках носили кільця, нашиті на шкіру або нанизані на ремінець; в косу впліталися також кільця — вони йдуть рядом часом від вісків на чоло, часом від вісків на груди, вказуючи тим на упліт кіс».

Пізніше, за часів Київської Русі, народний одяг урізноманітнюється, а разом з тим він оформлюється вже в певні комплекси: як жіночі, так і чоловічі. Основним елементом одягу була сорочка, зазвичай, тунікоподібна: у чоловіків глуха, без коміра: у жінок — довга, з рукавами. За поясний одяг у чоловіків слугували вузькі гачі чи ногавиці, у жінок — плахта, опанча або дерга. Чоловіки вбирали голову в'язаними, плетеними або валяними клобуками; жінки — рушниковим головним убором — повоєм та очіпком, дівчата — вінком з квітів. З верхнього одягу були поширені свита, свита-юпка, сіряк, керея, кобеняка, кожухи.

Спочатку асортимент одягу заможних верств населення мало чим відрізнявся від народного вбрання, хіба що якістю матеріалу та оздобленням; проте з часом урізноманітнювався. Щодо князівського одягу, то він детально представлений у мініатюрі Ізборника Святослава 1073 p., описаній Михайлом Грушевським. Чоловіки вдягнені в кольорові жупани, кафтани (синій на старім, вишневі — на синах) довгі, на комірі й рукавах обшиті золотим, а знизу кольоровими краями. Сини підперезані золотими поясами, з золотими ж кінцями. Старий князь має зверху синій плащ, обшитий золотом, застебнений на правому плечі застібкою; на головах шапки з тканим верхом і обшивкою з хутра, у синів вона має високий верх — синій, у батька низький, округлий, ясний. На ногах чоботи — у батька сині, у синів червоні. Княгиня убрана в ясно-червоний кафтан, обшитий якоюсь ясною обшивкою на грудях і подолі; рукави широкі, стяті навскоси, як у західних костюмах, а з них виходять вузькі рукави тієї ж барви, обшиті золотом коло руки; на голові шапка висока, як у молодих князів, і під нею біла намітка; на ногах жовті сап'янці, підперезана вона золотим поясом.

Характерною особливістю одягу (як, власне, й усіх інших компонентів традиційно-побутової культури) населення України періоду Київської Русі було його вплетения в систему звичаїв та обрядів, що регламентували поведінку і норми моралі. З огляду на це мали значення всі компоненти одягу, в тому числі і прикраси, однак головну функцію етикетного та соціально-етнічного маркування виконували головні убори та пояс.

Головні убори засвідчували не тільки статево-вікові особливості людини, її сімейний та соціальний стан, етнічну та етнорегіональну приналежність, а й систему усталених традицій і моральних норм. Зрілість, що визначалася низкою моральних правил, підкреслювалася, зокрема, наявністю головного убору: в дівчат — вінок з квітів, волосся розсипається на плечах, у жінок — на голові кичка. З'явитися на людях з непокритою головою для жінки значило «опростоволоситись», виявити неповагу до людей і громади. Так само як чоловікові з'явитися на миру без пояса — «розпоясатися», вийти за рамки усталених моральних норм.

Для чоловіка традиційного суспільства пояс у комплексі вбрання займає особливе місце, оскільки слугував не тільки за символ поважності, заможності та чоловічої гідності, але й за знак господарності. Власне, пояс чоловіків був свого роду скринькою, де зберігалися всі необхідні речі. Саме тому пояси за конструкцією і матеріалом різні: ремінні з бляшкою, ткані, шкіряні, часом золототкані. Коло пояса бували ремені для причіплювання підручних речей або шкіряні мішечки; такі мішечки містили справжній скарб: огниво, маленький брусок до гострення, кусничок сірки, гральні кістки, кремінь, ніж — тобто всі потрібні чоловіку речі. Нерідко до пояса чіплялася і зброя. Адже русин-українець — землероб за сферою діяльності — навіть ментальністю мусив захищати свою оселю від войовничих сусідів. Архаїчний образ ментальності українців замішувався на підвалинах переважно землеробської культури, утворення якої припадає на давньоруські часи, хоча її витоки сягають глиб тисячоліть. Цінності землеробської культури дійшли до сьогодення у вигляді чіткої системи історичних нашарувань, давньоруський пласт у якій становив основу власне української ментальності.

Отже, в основі ментальності давньоруського населення лежала землеробська культура і землеробство як найперша галузь господарства. Археологічні знахідки свідчать про визначальність у системі господарювання хліборобства. Недаремно продукти сільськогосподарської праці мали символічні назви — «зъбожье» (українське «збіжжя») та «обилье», тобто достаток взагалі, як і назви усіх зернових культур, поєднані в одному слові, — «жито» («рожь»), власне, жити.

На початок Київської Русі припадає той етап розвитку господарства, коли воно урізноманітнювалося, а відтак і асортимент злакових, і асортимент страв. Давньоруські літописи, згадуючи про продукти харчування, на перше місце ставлять жито («того же лета рожь не родися по всей нашей земли и дорого бысть жито» — 1229 р.), просо («И бе видети страшно, идяху къ полунощнымъ странам, ядуще траву и проса» — 1241 р.), ячмінь («хлеб ячьнь»), а вже потім пшеницю, гречку та інші злакові.

Разом з тим достатнього розвитку за часів Київської Русі досягли інші галузі господарства: городництво, садівництво, бджільництво, домашнє скотарство. Опосередкованим свідченням цього можуть бути страви на княжому столі, згадані в літописі: «Брашно много и различно: тетеря, гоуси, жеравие, ряби, голоуби, коури, заяци, елени, вепреве дичина» або: «Горохъ съ яслы, икра и медь».

Іншим свідченням розмаїтості господарських занять населення Русі є різноманітні знаряддя праці, що застосовувалися: сохи, рала, плуги, серпи, коси, лопати, верші, жорна тощо. Вони доводять багатогалузевість господарства і разом з тим його високий рівень. Яскравим показником землеробської культури є поширення на території України вдосконалених сільськогосподарських знарядь праці, зокрема «поліської» двозубої сохи, добре пристосованої до підзолистих грунтів лісостепу, рала із полозом — оптимального знаряддя праці для обробітку грунту в лісовій зоні, і плуга — головного знаряддя сільськогосподарської праці на чорноземному грунті та перелогових землях. Унікальна конструкція цього плуга, прилаштованого саме для грунтів України, визначила його етнічний образ, що пізніше виявився і у відповідній назві — «український плуг». Цей плуг, як і багато інших знарядь праці, за своєю конструкцією та функціональним призначенням становили основу аналогічних знарядь праці наступних століть, засвідчуючи спадкоємність давньослов'янської аграрної культури, зокрема української.

Господарська спрямованість давньоруського населення визначала розвиток і такого важливого компоненту матеріальної культури, як їжа і кулінарія. В її основі лежали страви, пов'язані насамперед із хліборобською діяльністю людей: «Хліб усьому голова». Звичною стравою, наприклад, ченців Печерського монастиря XI ст., як свідчить «Житіє» Феодосія, був здебільшого житній хліб, сочиво (варений горох та інші варені стручкові) або каша та варена й помащена олією городина; в скоромний день — сир, в пісний — риба, але це вже була присмака, і давали тільки «мало риб»; в свято їли часом хліб з ліпшої муки або навіть якісь тістечка («хлеби чисты зело, друзии же от них съ медомъ и съ макомъ творени»). Сухий хліб, варена немащена городина і вода — це вже була страва аскета. Хліб вважався більшою розкішшю, ніж сочиво.

Таке меню, писав Грушевський, було в цілому характерним для бідніших верств давньоруського населення. Щодо меню заможніших, то про нього дає уявлення «урок» княжих урядників, у якому перелічуються продукти, необхідні для «вирника» та його «отрока» (слуги): щодня хліб, по «уборку» пшоно й горох (в інших випадках хліба й пшона має дістати стільки, скільки з'їсть), далі дві курки, а крім того, на тиждень бичок або «полоть» м'яса, щодня «головажня» солі й відро солоду на пиво, в скоромний день — сир, а в піст замість м'яса — риба.

Набір означених страв у цілому був характерним для народної їжі, хоча траплялися і голодні роки, коли основною стравою була лобода. Лобедник, як зазначається у КиєвоПечерському патерику, «събирав таковое зелие... руками стираа, творяше хлебы и роздаваше неимущимъ отъ глада изнемогающимъ».

Кулінарія давньоруського населення складалася як кулінарія народу, котрий мав високу агрокультуру і культуру взагалі. Адже про це свідчить різноманітний і оригінальний асортимент страв, розвинена система звичаїв, пов'язаних із харчуванням.

Щодо асортименту страв, то він відзначався особливою розмаїтістю, включаючи і парену та печену ріпу, і варене м'ясо, і юшку, і варену та квашену сочевицю, і пряжений рівіфь, і печеню з курки, качки, журавля та чаплі, і сири-короваї, і млинці та вареники з сиром, і просол та суш, (солену та сушену рибу), і сковрадники, пряжьмо та опресноки — прісні хліби, а також хліби кислі, у тому числі і коврижки, і кисілі із ситою. З напоїв особливо поширеними були різноманітні кваси, сировець, мед та пиво: «Сватба пристроєна, меды изварени, невеста приведена, князи позвани», а також сити: «Ядяхом мяса, лукъ и хлебы до сыти», а в середовищі знаті — вино.

Їжа і кулінарія як компонент традиційно-побутової культури вписувалися в широку світоглядну систему та ритуалізовану сферу. Остання визначала і моральні підвалини родини, миру та суспільства. Будучи за своєю основою хліборобською, кулінарія давньоруського населення відтворювала світогляд землеробів, що включав культ землі, землеробської праці та культ хліба, котрий був вінцем цієї праці.

Оскільки кулінарія уособлювала результати саме хліборобської праці, а її творцем була жінка, природно, що жіноче начало становило єство хліборобської культури. Через жінку приводилась у рух вся обрядова система, здійснювався зв'язок із пращурами. Останній відбувався завдяки спілкуванню жінки з піччю. Адже приготування їжі та підтримування вогню в давній Русі було суто жіночою функцією, а піч вважалася місцем перебування духу предків та духів родини (домовиків).

Жінка користувалася особливою пошаною, існував певний ритуал спілкування з нею. Не можна було гримати на неї або сваритися. До речі, в оселі, де стояла піч, взагалі не дозволялися грюкання та гучні розмови. Поважне ставлення до жінки формувалось і через її причетність до родинних обрядів, котрі знов-таки починалися від печі: ритуал зустрічі гостя, «печоглядини» — сватання до дівчини, перша купель тощо. Щоправда, пізніше багато з обрядів продовжувалося або розпочиналось біля столу, тобто на освяченому покуті, проте неодмінно за участю жінки.

Визначальність ролі жінки у домашній праці, в збереженні й трансляції системи традицій, звичаїв та обрядів, домашнього вогнища та в підтриманні культу предків позначалася на піднесенні її соціального статусу, окреслюючи такий її образ, котрий користувався особливою повагою та шаною. Жінка в середовищі давньоруського населення, і особливо жінка-мати, була відносно рівноправною та незалежною. У подальшому саме ці риси стануть етнічними характеристиками образу української жінки, набравши більшої виразності та своєрідності.

Навіть фрагментарне описання традиційно-побутової культури давньоруського населення України, як і їхньої етнічної історії, дають підставу для широких узагальнень. Це населення мало високий рівень культури, виробничих технологій, розгалужену систему світоглядних уявлень, складну структуру традицій та обрядів, усталену систему норм моралі. Коли до цього додати появу писемності, розвинуту соціальну структуру, виникнення міст та ремісництва, можна твердити, що Русь була своєрідною східнослов'янською цивілізацією, оскільки відповідала всім критеріям цього творення людства й насамперед таким: її культура була не тільки самодостатньою, а й визначала культурний потенціал багатьох сусідніх народів.

 

---| література |---------------------------------------------------------------------

Рыбаков Б. А.   Уличи // Крат. сообщ. Ин-та матер. культуры. М., 1950. Т. 35;

Трубачев О. Н.   О племенном названии «уличи» // Вопр. слав. языкознания. 1961. № 8;

Слово о полку Игореве — памятник XII века. М., Л., 1962;

Горленко В. Ф., Бойко І. Д., Кунацький О. С.   Народна землеробська техніка українців. К., 1971;

Самойлович В. П.   Українське народне житло. К., 1972;

Попов А. И.   Названия народов СССР. Введение в этнонимику. Л., 1973;

Артюх Л. Ф.   Українська народна кулінарія: Історико-етнографічне дослідження. К., 1977;

Гонтар Т. О.   Народне харчування українців Карпат. К., 1979;

Хабургаев Г. А.   Этнонимия «Повести временных лет». М., 1979;

Косміна Т. В.   Сільське житло Поділля. Кінець XIX—XX ст. К., 1980;

Етнографія Києва і Київщини: традиції і сучасність. К., 1986;

Николаева Т. А.   Украинская народная одежда. Среднее Поднепровье. Киев, 1987;

Арутюнов С. А.   Народы и культуры. М., 1989;

Баран В. Д., Козак Д. Н., Терпиловсъкий Р. В.   Походження слов'ян. К., 1991;

Грушевський М.   Історія України-Руси. К., 1991, Т. 1;

Худаш М. Л.   Про походження давньоруських етнонімів «дреговичі» й «уличі» // Мовознавство, 1991. № 5;

Стемальщук Г. Г.   Традиційні головні убори українців. К., 1993; Давня історія України: У 2-х кн. К., 1994. Кн. 1;

Шапошников В. Н.   Структура письменных памятников и семантика этнических знаков («уличи» — «тиверцы») // Этногр. обозрение. 1994. № 5.